Не можна просто так взяти і продати ОГХК. Що ж так лякає інвесторів?

31.12.2021   //  

Фонд державного майна України тричі не зміг провести аукціон з продажу головного об’єкта приватизації цього року — «Об’єднаної гірничо-хімічної компанії» (ОГХК). Попри те, що перед кожним новим аукціоном суспільство запевняли в інтересі світових інвесторів і популярності об’єкта, всі три спроби виявилися безрезультатними.

«Ліга Антитрасту» розібрала п’ять головних причин, чому «приватизація року» не відбулася і чому інвесторів так лякає Україна.

Причина №1: гроші люблять тишу

Інвестиції зазвичай дуже чутливі до гучних скандалів і резонансних розслідувань. Інколи потрапляння в медіа неприємних історій обертається для компаній падінням котирувань акцій на біржі та мільярдними збитками. Але це в розвиненому світі. В українських реаліях знайти великий, тим більше державний актив, з яким не було б пов’язано численних брудних історій, майже неможливо.

ОГХК дійсно зацікавила багатьох гравців світового ринку, адже це найперспективніший актив із виробництва титанових руд в Європі, який входить до ТОП-10 світових виробників титанових концентратів.

Однак потенційний покупець одразу ознайомиться з бекграундом об’єкта. І тут в ОГХК великі проблеми. Ось лише кілька епізодів останніх років:

• колишнього директора ОГХК підозрюють у розкраданні 13 млн дол. через посередницькі компанії;
• державну компанію звинувачують у прихованих торгових операціях з анексованим Кримом;
• не так давно відбулася спроба рейдерського захоплення компанії;
• залякування органів управління ОГХК;
• калейдоскоп обшуків;
• ОГХК звинувачують у незаконному використанні 217 га державних земель;
• поруч із ОГХК зазвичай лунають прізвища Миколи Мартиненка і Дмитра Фірташа.

Мабуть, це не найкраща репутація для провідного титанового активу в світі. І, мабуть, переважна більшість світових інвесторів скажуть рішуче «ні» на пропозицію інвестувати в такий актив.

Адже минуть роки, перш ніж більшість цих історій забудуться.

Причина №2: скелети в шафі

Бекграунд публічних скандалів наштовхує на роздуми щодо того, які ще потенційно небезпечні історії могли відбуватися в ОГХК протягом усіх цих років.

Саме тому перед третьою спробою продажу радник з приватизації ОГХК — BDO Corporate Finance — просив владу дати гарантії того, що будь-які негативні наслідки, спричинені подіями минулого, буде компенсовано державою.

Проте уряд відмовився дати такі гарантії.

Очевидно, навіть сама влада боїться скелетів у шафі ОГХК. І це чіткий сигнал того, що міжнародні інвестори ніяк не захищені від потенційних ризиків із минулого.

Причина №3: контракти з багатьма невідомими

ОГХК — державний актив. Відповідно, інформація про всі його контракти і фінансову діяльність мала би бути максимально публічною. Але натомість про діяльність титанового гіганта майже нічого не відомо. Як не відомо і те, з ким і на яких умовах державна компанія укладала угоди.

Зазвичай відомості про такі договори з’являються вже після того, як починається слідство і керівництво підприємства обвинувачують у розкраданні десятків мільйонів.

Тож потенційний покупець ризикує отримати великий якір проблем з уже укладеними контрактами на відвантаження продукції на найближчі роки.

Історія про приховані торгові операції з анексованим Кримом лише посилюють негативні очікування від того, що міститься у цій скриньці Пандори.

Причина №4: тінь олігархів

Майже в усіх великих сферах економіки України можна зустріти привид олігархів. Це сталося через те, що наприкінці 1990-х — на початку 2000-х українську промисловість викупила у держави за безцінь група осіб, які мали для цього необхідні політичні зв’язки і гроші.

Титанова промисловість стала предметом інтересів Дмитра Фірташа. Щоправда, після 2014-го він значно втратив вплив: «Кримський титан» залишився на анексованому півострові, «Сумихімпром» збанкрутував, приватизацію Запорізького титано-магнієвого комбінату скасували.

Та навіть попри це, привид олігарха все ще не відступає від титанового бізнесу. І у випадку, якщо завтра політичні еліти стануть більш дружні до віденського в’язня, Фірташ може легко повернути собі втрачені позиції.

Воювати з українським олігархом на його території навряд чи хтось захоче. Непослідовність і непередбачуваність української влади створює загрозу невідомого результату такої битви.

У підсумку інвестор може втратити все (як це зазвичай і буває), а український «бізнесмен» отримає ринок задарма.

Держава у цьому разі не виглядає надійним партнером, а швидше, ситуативним. Вона може дати якісь гарантії й піти на поступки, але вже завтра симпатії українських політиків можуть змінитися на протилежні, і бізнес зіштовхнеться із колосальними проблемами у вигляді безлічі перевірок, тиску кримінальних справ, штрафів і законодавчих змін.

Однак у випадку з ОГХК держава не стала навіть ситуативним партнером. Уряд відмовився давати будь-які гарантії інвестору. І така позиція Кабміну також вигідна Дмитру Фірташу, який зацікавлений у збереженні бодай опосередкованого впливу на титанову галузь України. І якому нецікаво отримати серйозного міжнародного гравця на своєму полі.

Причина №5: криве правосуддя

Власне, всі перелічені вище проблеми можна було б так чи інакше розв’язати і зменшити, якби в Україні існувала інституція захисту прав бізнесу через судову систему.

Послідовний і незалежний суд міг би мінімізувати будь-які ризики інвестора. Адже навіть у разі настання проблем їх можна спробувати оскаржити в суді та відновити справедливість. Проте не в українському суді.

Український суд відомий тим, що ухвалює будь-які судові рішення і майже ніколи не робить цього, керуючись принципами правосуддя.

Можливість домовитися із суддями щодо потрібних рішень виявилася непереборною спокусою як для влади часів Порошенка, так і для нинішньої. Офіс президента втішає себе тим, що може «примушувати» служителів Феміди ухвалювати вигідні рішення. Натомість судді отримують недоторканність і безкарність.

Судова система в Україні не реформується. Точніше, ми постійно обіцяємо кредиторам її реформувати, але робимо це настільки повільно, що зміни майже неможливо простежити.

І от саме криве правосуддя — це той останній цвях у труну будь-яких серйозних міжнародних інвестиційних проєктів в Україні.

Володимир Даценко, вперше опубліковано у «Дзеркалі тижня»