Невидимі мільйони Каськіва
04.07.2014   //  

 catСвої витрати, які Держінвестпроект показував через «Вісник держзакупівель», виявились краплею в морі. Справжні мільйони пилялись непомітно для людських очей.

Останні кілька років нас непокоїв екс-голова Держагентства з інвестицій та управління нацпроектами Владислав Каськів. Бо, хоча його відомство час від часу і відзначалось прибутковими тендерами на зразок реклами чи road-show, але все ж масштаб був не той.

І от завдяки Реєстру судових рішень усе стало на свої місця: просто справжні гроші проходили такими шляхами, що їх неможливо було зафіксувати. «Справжні» – це сотні мільйонів щороку. Детальніше – виявити неможливо, принаймні, журналістам. Отож, як це було.

Національних проекти в Україні є багато, однак функціонувати вони мають за схожою схемою: держава придумує проект, потім оплачує його техніко-економічне обґрунтування, обирає на конкурсі інвестора, і починає спостерігати, як за приватні гроші будуються заводи, стадіони і інші потрібні об’єкти народного господарства.

Державних витрат – передбачається мінімум, нова, так би мовити, економічна політика: чесна, прозора і безвідкатна. От як, скажімо, описував її на прикладі проекту «Повітряний експрес» сам Каськів:

«Я вас запевняю, що противники „Повітряного експресу” просто не хочуть, щоб в Україні з’явилися великі інфраструктурні проекти. Бо вони реалізуються за іншою моделлю, ніж вульгарне бюджетне фінансування, з якого відповідні можна отримати відкати».

Скандалів, щоправда, уникнути не вдалось. Найгучнішими були два. Перший – з лижним інструктором і LNG-терміналом, другий – з зимовою Олімпіадою.

Нагадаємо, що тоді несподівано проявилось, що переможець конкурсу нацпроекту «Олімпійська надія-2022» – ТОВ «Боржава резорт» – раніше належало двоюрідному брату Каськіва. Окрім того журналісти виявили, що «Боржава резорт» з групою комерційних фірм, серед засновників яких найближче оточення Каськіва,  викупили на місці майбутнього будівництва сотні гектарів землі.

Тоді журналісти схилялись до того, що родина очільника Держінвестпроекту вклалась в землю для того, аби під час будівництва олімпійських об’єктів вигідно її перепродати державі. Так виглядає, що правда ще більш сувора – землі купувались за не свої, а державні гроші, і немає жодної гарантії, що бюджет колись їх побачить.

У травні цього року ДП «Державна інвестиційна компанія» (підпорядковане Держінвестпроекту) подало в суд на «Боржаву резорт» з вимогою розірвати кредитний договір. Виявилось, що одразу після того, як приватна фірма виграла конкурс «солідних інвесторів», вона одразу почала позичати гроші у того, хто цих  інвесторів шукав. Перший транш склав 135 млн грн, другий – 30 млн. грн. Річна ставка – 3.75%.

Але проблема зовсім не в ставці, а в тому, що існують глибокі сумніви в тому, що держава взагалі зможе побачити ці гроші. Проблема у заставі. Згідно з матеріалами суду, заставою виступають невідомі  «майнові права за договором поставки». Що мало бути поставлене – сказати важко, але можна твердити, щось дуже своєрідне.

По-перше, гроші пішли ще в листопаді 2012 року, а в суд ДП «ДІК» подав у травні 2014-го. Тобто того, що мало бути поставлене, так і нема. По-друге, цікавою є реакція держпідприємства на цю «заставу».

Яскраво це проявилось в  іншому,  дуже подібному суді.  «Державна інвестиційна компанія» намагалась розірвати практично ідентичний договір за нацпроектом «Якісна вода» із ТОВ «Торговий дім «Борисфен». Відмінність лише в траншах і кількості грошей: 65+17+12, разом 94 млн. Решта те саме – 3.75% річних і застава у вигляді «договору поставки».

Так от на цьому суді  «ДІК» оцінив якість застави таким чином:

«обов’язки відповідача щодо повернення позик та сплати відсотків за договорами позики, як на момент укладення цих договорів та і до цього часу, фактично не мають реального забезпечення їх виконання відповідачем, що зумовлює високий ризик невиконання позичальником взятих на себе за договорами позик зобов’язань».

Що стосується схеми загалом, то тут держпідприємство висловилось ще різкіше:

«Договори позики мають бути визнані недійними, оскільки: вони суперечать інтересам держави; їх укладено Позикодавцем за межами його господарської компетенції; внаслідок зловмисної домовленості представника Позикодавця з Позичальником».

На суддів, щоправда, така риторика не вплинула, і цілком зрозуміло чого: кредитні договори народились в ім’я виконання національних проектів, підписував заступник гендиректора «Державної інвестиційної компанії» Юрій Лутак. Повноваження його – завірені нотаріально. Якість застави держчиновники мали право перевірити, просто чомусь не хотіли. А згідно з чинним законодавством, договір – це святе. Звичайно, виглядає дивно, що потужний інвестор починає свою діяльність із позичання 20 млн доларів, але здивування до карної справи не пришиєш.

Вгамувати свою цікавість теж не так легко. У реєстрі зберігся суд 2013 року, де якийсь наполегливий чоловік подав до суду на обидва відомства Каськіва з вимогою виконати Закон про доступ до публічної інформації і відповісти, кому були закачані державні гроші.  Не вдалось. Суд вирішив, що відписка , якою відбився ДП «ДІК», цілком може трактуватись, як повноцінна відповідь. Так що і ми пробувати не будемо. Тим паче, кажуть, що кадри в Держінвестпроекті змінились не кардинально. Ми навіть не до кінця переконані, чи справді ДП «ДІК» подавало до суду, щоб його виграти. Часто буває зовсім навпаки.

І все ж просто так покинути цю історію теж не хочеться. Адже, скільки кредитних мільйонів роздало держпідприємство на «нацпроекти» достеменно невідомо. Не всі ж вони потрапили до суду. Натяком може слугувати хіба що таблиця з сайту Держінвестпроекту, де в графі – надані кредити за 2013 рік – фігурує цифра 558 млн.

Звісно, якби ми були державними контролюючими органами, то ми обов’язково дізнались про те:

  • Чому саме такі суми грошей були перераховані на рахунки приватних структур і з якою метою;
  • Що було заставою за кредитом, і чому держпідприємство вважає цю заставу нікчемною;
  • Куди були перекинуті державні гроші і де вони врешті-решт осіли;
  • Хто є справжніми власниками всіх переможців нацпроектів, і з кого питати у разі банкрутства фірм-переможниць.

Маємо надію, що наша цікавість буде колись погамованою. А поки що втішаємось тим, що колишній очільник Держінвестпроекту нас не підвів і таки врятував від когнітивного дисонансу. Масштаб фігури підтверджено. Шкода, що деякі знання обходяться дорогувато.

Олексій Шалайський, «Наші Гроші»