Вугільні генерали здали погони фельдмаршалу
Ще з радянських часів директорів великих шахтоуправлінь називали «вугільними генералами». Радянські пережитки відходять у минуле. Разом із генералами. Концентрація влади сконцентрувала і фінансові потоки. Бізнес-група Олександра Януковича менше ніж за рік отримала контракти майже на 7 млрд. грн. і націлилась на поствиборну приватизацію цілої низки шахт за одну гривню.
Деякі люди стверджують, що цензури в Україні нема. Журналістів, мовляв, у нас давно не вбивають, розслідування виходять, Закон про доступ до інформації прийняли. Є окремі проблеми з одним телеканалом, але, оскільки люди вже давно черпають інформацію з Інтернету, на це можна не зважати.
Якщо пристати на таку логіку, то державна вугільна промисловість України — взагалі приклад для наслідування. Приватизація, тендери, дотації — все зрозуміло, прозоро і в межах чинного законодавства. Ось тільки як із цензурою, так і з вугіллям є один нюанс. Під назвою «централізація». У телевізорі — на яку кнопку не натиснеш, отримаєш ідентичну інформацію, у вугіллі — що не генерал, то все з одного штабу.
Ще кілька років тому бюджетні кошти розливалися по шахтних містечках різними потоками. Сьогодні це — одна повновода ріка. Тож тепер до фрази «вугільні генерали» в словниках української мови варто додавати позначку — «маловживане, архаїчне». Бо ця група товаришів щезла як клас. Як це виглядало в реальному житті, можна спостерегти, скажімо, на прикладі «Макіїввугілля».
У 2006 році директором цього держпідприємства, з подачі чотириразового міністра енергетики та вуглепрому Сергія Тулуба, став Станіслав Толчин, який проходив вишкіл на донецьких шахтах, коли Олександр Янукович про стоматологію ще навіть не думав.
Сувора школа життя дозволяла Толчину відбивати постійні атаки навіть із боку команди Василя Джарти, що десятиліттями господарював у Макіївці — спочатку як мер, а згодом — із міністерських посад Києва та Криму. Захищати було що: держпідприємство в ореолі улюблених прокладок перебувало у топ-п’ятірці найбагатших замовників вуглепрому. Грошей вистачало навіть на родзинки: ще кілька років тому десятки ЗМІ України без позначки «реклама» невтомно розхвалювали успіхи «Макіїввугілля» та його директора.
Вольниця вугільного генерала скінчилася разом із епохою конкуренції у владі. Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах розпочався масштабний процес злиттів та поглинань, який подарував Україні нового олігарха — Олександра Януковича. Проникнення у вугільну галузь президентський син розпочав через «Асоціацію «Донбаський розрахунково-фінансовий центр», створену на паях структурами батька та Едуарда Прутніка, якого дехто називав мало не ще одним сином Януковича. Після інавгурації справжній син магічним чином позбувся «конкурента», який вирішив переключитись на алмазні копальні в Африці. Юридичним власником «ДРФЦ» став віргінський офшор «Сароне холдінгс лімітед».
Співпрацю з «Макіїввугіллям» «ДРФЦ» розпочав із окупації всього поверху в офісі державного підприємства. А вже через рік після воцаріння Януковича грянула буря.
На підприємство Толчина почали висаджуватися «десантники» з усіх можливих правоохоронних та контрольних органів, яким не треба було докладати великих зусиль, аби знайти «неефективно» витрачені кошти. Наприклад, прокурорські хвалилися тим, що Толчин оформив своїх особистих охоронців працівниками «Макіїввугілля». Відтак держпідприємство незаконно витратило кількасот тисяч гривень на оплату їх праці (про це тепер дуже добре знає Юрій Луценко, якого кинули за грати за оформлення власного водія співробітником МВС, через що держава «втратила» аж 40 тис грн.).
Паралельно Толчину публічно інкримінували невиплату зарплатні шахтарям на 46 мільйонів гривень, а в таємних доповідних Азарову ревізори писали про порушення фінансової та бюджетної дисципліни на 1,8 млрд. грн.
Однак «за власним» Толчин так і не пішов. Більше того, він не покидав свого крісла навіть після справжніх вибухів. У січні 2011 року було підірвано вибуховий пристрій поряд з офісом «Макіїввугілля» (за це в тюрму посадили двох місцевих «терористів», які нібито вимагали викуп), а в червні хтось жбурнув гранату у подвір’я приватного будинку Толчина.
Розв’язка настала в жовтні. Бійці «Беркута» блокували офіс держпідприємства в рамках карної справи про незаконне списання вугілля, і Толчин був змушений звільнитись «у зв’язку з хворобою». Після цього кілька місяців про нього згадували тільки в контексті ізраїльських лікарень. Навесні він на кілька місяців вигулькнув як керівник інвестиційного управління Черкаської облдержадміністрації, що її очолює його благодійник Сергій Тулуб. Однак і там невдовзі сталося звільнення «за власним бажанням», після чого Толчин остаточно зник з економічно-корупційного ландшафту України.
Тим часом у святому місці, що порожнім не буває, відбувалися великі зміни. Після генеральської відставки життя в «Макіїввугіллі» пішло зовсім по-новому. По-перше, там повністю змінили склад тендерних «прокладок». По-друге, грошей на тендерах почали витрачати в рази більше. Якщо за весь 2011 рік «Макіїввугілля» провело тендерів на 2,3 млрд. грн., то лише за перше півріччя нинішнього року ДП роздало підряди на 2,8 млрд. грн.
Хоча слово «роздало» в контексті «Макіїввугілля» не дуже точне. Коректніше так — передало. Реципієнт був один — Олександр Янукович.
Зрозуміло, що самим Толчиним не обмежилося. Група Януковича почала вибудовувати системну схему роботи з державним вуглепромом. За асоціацією «ДРФЦ» залишилася робота з вугіллям. За цей напрям відповідає керівник ТОВ «Асоціація «ДРФЦ» Віталій Беляков. Цієї весни британські ЗМІ називали його людиною, дуже схожою на дебошира з лондонського пабу, котрий після бійки заявив, що він — член сім’ї Януковича.
Для постачання ж всілякого гірничого обладнання шахтарям торік і нинішнього року було створену цілу низку компаній. Першим у квітні 2011-го вигулькнуло ТОВ «Лідер промснаб» зі статутним капіталом 1 тис. грн. Однак ця фірма з «жалюгідним» здобутком 197 млн. грн. нічим особливим не запам’яталася.
«Залізний марш легіонів» розпочався восени минулого року з перемог ТОВ «Торговий дім «Востоквуглемаш». Ця фірма зі «статутником» 907 гривень з вересня по березень отримала підрядів на суму 2,7 млрд. грн. на постачання всього і вся, наприклад кабелю по 470 гривень за метр. Засновником зазначеної фірми став чоловік із відомим для Донецька прізвищем — Анатолій Ольмезов. Таке ж прізвище мають міський прокурор та голова Старобешівського мисливського господарства. Засновник «Востоквуглемашу» тривалий час був директором компанії «Східавтотранс», яка входила до складу засновників тієї самої «Асоціації «ДРФЦ» до її переоформлення на віргінський офшор.
Саме «Востоквуглемаш» можна вважати першопрохідцем, який виконав важливу місію — показав усім, хто відтепер у домі господар. Адже в середовищі вугільних генералів не відразу второпали «хто є ху», продовжуючи за звичкою впихати в держзамовлення свої фірми. Однак їм дуже швидко пояснили нову військову доктрину. У «Віснику державних закупівель» зафіксовано кілька тендерів, коли у «Востоквуглемаша» було більше одного конкурента, — однак усі заявки «зальотних дешевок» успішно відхилили, причепившись до оформлення.
Сьогодні на тендерному ринку шахтового обладнання для державних гірників можна виділити вже десять активних фірм, об’єднаних брендом «Сім’ї» (див. табл.). «Востоквуглемаш» виконав своє завдання ще в березні, відтоді компанія лише надає «алібі» іншим переможцям «відкритих торгів» як їхній єдиний конкурент.
У ролі переможців тепер частенько виступають компанії «Донвуд», «Продакс», «Центр-групп Донецьк» і «Шангри-Ла». Однак, хоч вони й заробляють сотні мільйонів, усі ці гроші розкидані в часі (менше ста мільйонів на місяць) і просторі (контракти розпорошені по низці держпідприємств). Основний тягар естафетної палички від «Востоквуглемашу» взяли на себе спочатку ТОВ «Вугільенергоресурс» (0,4 млрд. грн. з травня по червень, після чого й ця компанія перейшла в розряд «переможених») та ТОВ «Вугільукрпродукт». Цей неофіт стартував наприкінці липня, однак уже встиг «нарубати» 1,7 млрд. грн.
Зв’язок названих компаній із Януковичем досить промовистий. Засновниками «Вугільенергоресурсу» та «Вугільукрпродукту» є Максим Пеньков і Олександр Мельников. Пеньков відомий як директор кількох компаній, до створення яких, з одного боку, причетні фірми сина та дружини нинішнього мера Макіївки Олександра Мальцева, а з другого — фірми такого собі Євгена Матвійчука. Саме на нього була зареєстрована фірма «Ярд-шиппінг», якій у 2007 році вдалося придбати за заниженою ціною у НАК «Надра України» Едуарда Ставицького її головний офіс на вул. Володимирській, 34/9-Б, у Києві. Та й прописана «Ярд-шиппінг» за тією ж адресою, що й кущ фірм, котрі брали участь у схемі з відчуження в держави комплексу «Межигір’я» для Віктора Януковича.
Прикметно й те, що «Вугільукрпродукт» і «Вугільенергоресурс» зосередились на тендерах саме «Макіїввугілля», фактично монополізувавши всі поставки будь-чого на зазначене держпідприємство. Це дуже важливий момент у контексті планів Януковича&Ко на майбутнє українського вуглепрому взагалі.
Вугільне казино, в якому можна виграти в держави хороші гроші, пропонує клієнтам різні ігри. Хтось зриває банк на державних тендерах, хтось — на продажі вугілля, а найповажніші гості — приватизовують найкращі шахти.
Із тендерами у сателітів ДРФЦ усе склалося напрочуд вдало. За 9 місяців цього року вони продали державним шахтам товарів на 6 млрд грн. Для порівняння: група Іванющенка — на 2 млрд, Єфремова — на 1,4, Ахметова — на 1,2. І доля останніх зменшується на очах. Із вугіллям ситуація теж не з найгірших: за півтора року тільки «Асоціація» продала державі «чорного золота» на 1,5 млрд. грн., сателіти заробили ще кількасот мільйонів на збагаченні вугілля. Відтак настав час великої гри — приватизації.
У цій грі — виграш найбільший, тому й правила найскладніші. Це не просто «однорукий бандит», зіграти з яким може навіть школяр. Приватизація — це щось на кшталт преферансу: роздати правильні карти, посадити правильних супротивників і, врешті, взяти свій чирвовий тотус так, щоби не постраждало чинне законодавство.
Отож — карти вже роздали. З’ясувалося, що Українська держава вирішила приватизувати шахти за копійки. І це не жарт. Представники влади у всіх своїх виступах бідкаються з приводу занепаду вуглепрому. Відтак шахти планують продавати по одній гривні за штуку з вимогою до інвестора вкладати мільярди в переоснащення та модернізацію придбаного мотлоху.
«За саму шахту [інвестори] сплатять одну гривню. Але візьмуть на себе великі інвестиційні зобов’язання. І змагання буде саме в тому, хто більше грошей — візьме на себе зобов’язання вкласти у розвиток цієї шахти», — публічно пообіцяв у червні голова ФДМУ Олександр Рябченко. Він також анонсував початок аукціонів на 2013 рік, хоча, з огляду на постійні бідкання державників та неймовірні витрати держбюджету на дотування галузі, не дуже зрозуміло — навіщо ж тягнули з розпродажем навіть на таких «одногривневих» умовах?
Відповідь можна знайти в законі про приватизацію вуглепрому, підписаному Януковичем у травні. Він дозволив «інвесторам» не купувати все шахтоуправління цілком, а брати його вроздріб — відщипувати від якого-небудь «Селидіввугілля» не тільки окремі шахти, а й окремі лави. Звісно, нормальний бізнесмен захоче отримати за одну гривню що краще, залишивши державі що гірше. Це нормальна логіка бізнесу. Однак ця логіка могла б істотно підрубати рейтинг Партії регіонів саме на Донбасі. Оскільки після приватизації щезнуть державні дотації приватизованим шахтам, і їх працівникам доведеться мати справу з капіталістичними правилами гри, які не передбачають «соціалістичних видатків».
У цьому вже переконались, наприклад, у Ровеньках. Ще рік тому «Ровенькиантрацит» був незаперечним лідером серед державних вуглевидобувних підприємств за кількістю грошей, витрачених на тендерах (4,7 млрд. грн.). Укріпившись за кошти дербюджету, це підприємство разом зі «Свердловантрацитом» за невеликі гроші на 49 років пішло в розпорядження групи Ріната Ахметова. При цьому рупори «регіоналів» вихваляли мудрість такого урядового кроку. Мовляв, тепер заживемо з нормальним інвестором.
Життя виявилося трохи жорсткішим. Сьогодні у Ровеньках міськрада ніяк не може вибити 5 млн. грн., обіцяних ДТЕКом на соціальні об’єкти, і щоквартально нарікає на зменшення надходжень до бюджету від «Ровенькиантрациту». Орендатори запевняють: усе буде гаразд. Правда, грошей від цього не більшає. Крім того, спливли ще окремі дрібнички, на кшталт виведення зі складу підприємства допоміжних служб, що «призвело до зростання соціальної напруги в місті». Отож різкого покращення місцевий люд не помітив.
Відтак перенесення приватизації, наприклад «Макіїв-» чи «Селидіввугілля», на «після виборів» цілком логічне.
Ці держпідприємства ми згадали не для фігури мови. Про монополізацію тендерів макіївського об’єднання говорилось вище. У «селидівських» же тендерах наприкінці травня з’явилися три регулярні переможці з назвами, які точно повторюють назви шахт державного об’єднання — ТОВ «Шахта «Росія», ТОВ «Шахта «1/3 Новогродовська» і ТОВ «Шахта «Південнодонбаська №1» (майже 0,8 млрд. грн. на трьох за три місяці).
Навіщо приватному підприємству брати назву державного — пояснювати не будемо. Такі ходи роблять зовсім не від браку фантазії у власника. Тим більше що власник непростий — Олександр Січінава. Широкому загалу це ім’я невідоме, проте дуже відома персона його справжнього роботодавця. Річ у тому, що Олександр Іродійович відомий як екс-голова наглядової ради «Всеукраїнського банку розвитку» Олександра Януковича. І перекидання банкіра на вуглепромівський напрям напередодні приватизаційних аукціонів — цілком логічний крок, із погляду інвестора-кредитора.
При цьому фішка з приватними фірмами, названими на «прізвище» державних шахт, вищеназваною трійцею ТОВаришів не обмежується. Серед наведених у таблиці фірм є компанія «Продакс», яка виступає засновником цілого виводка «тезок» держпідприємств — «Шахта «Шахтарська-Глибока», «Шахта «Курахівська», «Шахта «Прогрес», «Компанія «Донбасшахтобуд», «Краснолиманське». Засновник «Продаксу» — Сергій Кузяра, колишній топ-менеджер із групи Ігоря Гуменюка — власника знаменитої в 90-х роках компанії «АРС». Саме на торгівлі вугіллям із цією фірмою у 90-х зробив свої перші великі офіційні гроші Рінат Ахметов. І так уже сталося, що у 2000-х заводи «АРСу» опинилися в імперії СКМ, а Гуменюк пішов у нардепи, зберігши за собою частину бізнесу.
Якщо про Гуменюка й Ахметова можна говорити як про екс-партнерів, то Гуменюка і Януковича можна пов’язувати прямо зараз. Оскільки Сергій Кузяра тепер не абихто, а помічник міністра енергетики та вуглепрому. І, як він зізнався в інтерв’ю «Forbes-Україна», в цій іспостасі постійно спілкується з «менеджерами ДРФЦ і МАКО (будівельна фірма Олександра Януковича. — Прим. авт.), ми постійно обговорюємо перспективи вугільної галузі».
Отже, перспективи в галузі вимальовуються досить прості. Згадані нами переможці тендерів державних шахт менше ніж за 12 місяців отримали підряди на 6,9 млрд. грн. Останніми тижнями ці фірми виграють 80—90% усіх тендерів вуглепрому. А попереду — приватизація, під яку вже заготовлено низку компаній із «інвесторськими» назвами.
У результаті вугільна карта України видозмінюється прямо на очах. Якщо раніше на ній були зображені десятки «вугільних генералів» (ті, хто освоював державні кошти) і маршал Ахметов (власник чи не найпродуктивніших шахт), то тепер місце перших зайняв новий потужний гравець. І яке в нього буде звання, побачимо вже наступного року. Є підозра, що йому світять фельдмаршальські погони.
Олексій Шалайський, Юрій Ніколов, вперше опубліковано в “Дзеркалі тижня”