Як один орган може врятувати Україну

28.10.2020   //  

Чому країна з талановитими людьми, природними ресурсами, вигідним географічним становищем «пасе задніх» на світовій арені? Як це змінити?

(«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут.)

Як стати конкурентоспроможним, сильним та заможним? Я часто ставила собі ці питання. Адже, якщо причини невдач викристалізувати досить легко, то з пошуком «чарівних таблеток» виникають проблеми. Річ у тому, що Україна потрапила у замкнене коло, яке, здається, неможливо розірвати. Формула кола проста.

Ринкова та політична влада потрапила до рук обмеженої кількості олігархів → маючи великі ресурси, вони використовують їх на те, щоб зберегти та максимізувати свої прибутки → для цього впливають, приводять до влади тих, хто не здатен або не має наміру порушити статус-кво → політичні команди інтегрують у владу таких самих чиновників → відбувається негативний відбір: чим більш слабкий, непрофесійний та аморальний чиновник, тим менше він загрожує великому капіталу → в підсумку держава працює на максимізацію прибутку обмеженої кількості осіб, а не своєї ефективності. Результат: ми плетемось у кінці світових рейтингів та з кожним роком розрив між нами та розвиненим світом збільшується.

Здавалось би, рецепт простий: обрати справжнього, сильного та розумного лідера, команда якого дбатиме про інтереси країни, а не найвпливовіших бізнесменів.

Рецепт простий, але неможливий.

Адже будь-який спроможний лідер, який має хоч краплю бажання це зробити, до початку виборчих перегонів буде зроблений олігархами «токсичним» за допомогою належних їм медіа, лідерів думок та експертів. І навіть якщо йому якимось дивом вдасться зберегти репутацію, він не матиме коштів на виборчий процес. Бо основна частина ресурсів разом з ринковою владою знаходяться в руках тих самих олігархів.

І це не є винятковим українським дивом. У розвиненому світі найбагатші люди чи корпорації також здійснюють істотний вплив на вибори. Але є відмінності. По-перше, таких людей там набагато більше. По-друге, вони наростили свій капітал завдяки перемогам у більш-менш чесній конкурентній боротьбі, а відтак — більш спроможні бути сильними без політичної підтримки. На відміну від нас, де кілька олігархів зайняли лідерські позиції в результаті нечесної приватизації та перемог у бандитських 90-х. В умовах конкуренції наші найбільші олігархи — неефективні, про що свідчить неуспішна робота їхніх бізнесів на конкурентних ринках. Для них політичний вплив та привілеї — обов’язкова умова для виживання.

Як стати конкурентоспроможним, сильним та заможним?

Отже, ми приходимо до вже набридлого всім, замусоленого та обмазаного в популізмі рецепту — деолігархізації економіки. Процесу, в якому обмежені ресурси мають розподілятись у змаганні між найефективнішими. А менш ефективні мають втрачати свій вплив та частки ринку. Але як це зробити?

Реприватизація, націоналізація та інші подібні методи, хоч і здаються простими і привабливими, але нічого не вирішують. Правильний шлях, успішно випробуваний світом: захист та розвиток конкуренції через ефективну конкурентну державну політику. Закон Шермана в США — найкращий цьому доказ.

Основний відповідальний за захист та розвиток конкуренції в Україні — Антимонопольний комітет, який, як і інші органи, складається з таких самих чиновників, що потрапили в свої крісла за наслідком негативного відбору. Але без ефективного та потужного Комітету ми не зможемо зробити деолігархізацію. І тут коло замикається: АМКУ не може бути сильним та ефективним без сильного, ефективного та незалежного від олігархів лідера країни. Але такого лідера майже неможливо обрати в олігархічному укладі, знищити який неможливо без потужного АМКУ.

На моє переконання, це коло можна якщо не розірвати, то принаймні добряче надщербити одним прийнятим законом, без радикальних та жахаючих змін, а лише успішно застосовуючи світові рецепти:

Впровадження інституту колективних позовів

Колективні заяви та позови — визнаний світом один із найкращих інструментів прямої демократії. Громадяни, маючи армію «голодних» юристів, що працюватимуть на гонорар успіху, спроможні непередбачувано входити у процес і демонтувати будь-які домовленості між великим бізнесом та владою, в тому числі АМКУ. Озброєні процесуальними правами та мотивовані перспективою виграти гроші, вони впливатимуть на антимонопольні розслідування, робитимуть їх популярнішими та підвищуватимуть фінансову та політичну ціну перемоги.

Підсилення інституційної ваги Антимонопольного комітету та підвищення його місця й впливу серед інших державних органів.

Достатньо імплементувати в законодавство норму про обов’язкову оцінку проектів всіх нормативно-правових актів щодо впливу на конкуренцію. Це змусить інші державні органи сприймати АМКУ як суб’єкта, з яким варто рахуватись.

Підвищення спроможності АМКУ протистояти впливовим та багатим суперникам.

Для цього необхідно змінити процедуру призначення та звільнення керівництва з метою максимальної її деполітизації та конкурентності. Забезпечити належний і незалежний від політичної кон’юнктури рівень фінансування, що дозволить наймати гідних фахівців та впроваджувати сучасні технології. Озброїти комітет процесуальними повноваженнями, що відповідатимуть рівню їх опонентів.

Ефект від одного якісного закону буде помітним одразу в багатьох сферах життєдіяльності країни. А після того, як вплив олігархів на країну зменшиться, обмежені ресурси розподіляться на користь ефективного бізнесу, що сприятиме підвищенню його професійності та моральності, і тоді вже настане час замислитись й про розумні протекціоністські методи. Це дозволить вийти на світову арену змагань, щоб ставати антикрихкими в цьому швидкоплинному новому світі.

Агія Загребельська, вперше опубліковано у НВ