Рішення АМКУ – розмінна монета в газовій угоді з росіянами
14.01.2020   //   0 Переглядів

Автор публікації: Зоя Борисенко, екс-перший заступник голови АМКУ, д.ек.наук, професор.

Однією з умов підписання 30.12.19 газової угоди з РФ була відмова від завершення процедури вилучення санкцій АМКУ. Це не передбачено конкурентним законодавством України, однак Антимонопольний комітет не тільки не висловив заперечень, але й не надав ніяких пояснень з цього приводу. Не почули ми їх і від Мін’юсту.

АМКУ розслідував справу «Газпрому» з 1 вересня 2015 р. У січні 2016 р. його оштрафували на 86 млрд грн за зловживання монопольним становищем на ринку транзиту газу по Україні. Рішення про це направили порушнику разом з вимогою припинити порушення. У свою чергу «Газпром» подав позов до Господарського суду м.Києва з проханням визнати недійсним рішення АМКУ. Однак позов не був прийнятий судом до розгляду. «Газпром» намагався це оскаржити, але суди вищих інстанцій підтвердили законність такого рішення. Оскільки порушник штраф таки не сплатив, йому нарахувли пеню у розмірі цього штрафу. А після того, як і Верховний суд України остаточно відмовив «Газпрому», АМКУ сам звернувся з цим питанням до Господарського суду м. Києва. Суд позов задовольнив, присудивши стягнути вже 172 млрд грн. штрафу та пені і зобов’язав таки виконати рішення про припинення порушення.

«Газпром» оголосив, що таке рішення є ризикованим для транзиту російського газу і заявив до Єврокомісії про свою стурбованість рішенням українського суду. Такі ж заяви було направлено і до країн, які отримують газ транзитом через Україну. Крім того було подано скаргу в Київський апеляційний госпсуд. Однак той Постановою від 22.02.17 р. рішення Господарського суду м.Києва залишив без змін. А наказом від 17.3.17 р. цей суд постановив стягнути штраф та пеню в дохід Державного бюджету України. Оскільки «Газпром» відмовився добровільно сплатити штраф та пеню, то Комітет був змушений 11.04.17 р. звернутися із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення цих санкцій до Державної виконавчої служби. Ця служба у травні 2017р. відкрила провадження щодо стягнення цієї суми шляхом арешту майна «Газпрому» на території України. Пошук активів порушника показав, що це майже 100 млн грн. і корпоративні права.

Тим часом сума санкційних вимог ще збільшилася за рахунок суми виконавчого і судового зборів, і становила вже загалом 189 млрд грн, або понад $7,1 млрд. Оскільки майна «Газпрому» в Україні не вистачало, стали розглядати можливість стягнення коштів іншим шляхом. Мін’юст створив міжвідомчу робочу групу, яка мала запустити процес виконання рішень українських судів в зарубіжних юрисдикціях, з якими Україна має договір про правову допомогу. Цей процес був надзвичайно складним, а тому міг розтягнутися на декілька років залежно від юрисдикції конкретної країни. Зокрема, необхідно було досягти визнання рішення українського суду на території цієї країни. Далі слід було запустити процедуру виконання рішення, що не менш складно, та й не завжди вигідно. Майно, вартість якого б відповідала багатомільярдним відсудженим сумам, знайти не так легко. А процедура реалізації цього майна доволі довга й витратна. Тому по факту процес його знаходження, арешту та реалізації у підсумку виявився досить тривалим і насправді дозволив виручити лише частину присудженої суми.

Ще в процесі оскаржень в українських судах «Газпром» неодноразово заявляв, що у АМКУ немає повноважень розглядати дане питання, бо воно має розглядатися в Арбітражному суді Торгової палати Стокгольму. Тому не дивно, що в жовтні 2018 р. він таки ініціював арбітражний розгляд цієї справи відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ в Комісії ООН з права міжнародної торгівлі. Позов аргументували тим, що штраф та дії щодо стягнення пов’язаної з ним решти санкцій порушують його права, гарантовані угодою між урядом РФ і Кабміном України про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27.11.98 р. «Газпром» просив арбітраж ухвалити рішення про виплату грошового відшкодування та застосування інших засобів свого правового захисту.

Тим не менше сумніви в успішному вирішенні цієї справи саме на користь України у обох сторін були мінімальні, бо цивілізований світ шанобливо ставиться до питань захисту конкуренції. А Європа в цьому відношенні взагалі займає передові позиції. В ЄС не тільки кожна країна має своє конкурентне законодавство, але й забезпечується достойний захист конкуренції на загальноєвропейському рівні. Відповідні статті щодо цього внесені в Римський договір ще у 1957 р. і їх дотримання сумлінно контролюються Європейською комісією. Тривала практика такого захисту накопичена і в судах.

Крім справи АМКУ, судові процеси з Газпромом ще з 2014 р. здійснювалися і за позовами «Нафтогазу». Весь час його керівництво переконувало громадськість, що ці процеси ідуть успішно, воно від них не відмовиться і доведе таки справу до перемоги. Тим часом на шляху остаточного вирішення всіх цих проблем стояла серйозна перешкода у налагодженні взаємовідносин з Газпромом – 01.12.19 завершувався контракт щодо транзиту російського газу по нашій території для доставки його до країн ЄС. У цьому контракті обидві країни були надзвичайно зацікавлені. Росія не встигла добудувати обхідні газопроводи, а зривати домовленості з європейськими споживачами їй було вкрай невигідно. У свою чергу Україні потрібно було забезпечити безперервність роботи газотранспортної системи, яка щорічно приносила дохід близько $3 млрд.

Однак, навіть за цих умов в успішність переговорів щодо вирішення газових питань вірили далеко не всі. Навіть керівництво «Нафтогазу» заявляло, що вірогідність підписання контракту з «Газпромом» з 1 січня 2020 р. дуже низька, бо багато несприятливих факторів з обох сторін. Зокрема, за розрахунками Оксфордського Інституту Енергетичних Досліджень, «Газпрому» не вистачало зовсім небагато, щоб обходитися без транзиту через Україну. Фахівці зазначали, що втрати для російської економіки в результаті неукладення транзитної угоди будуть значно меншими, ніж для української. Очевидно через це у «Газпромі» зухвало заявляли, що нова угода про транзит газу може бути укладена лише якщо Україна відмовиться від перемоги у Стокгольмському арбітражі. А «Нафтогаз» загрожував новими позовами проти Росії на $11 млрд. Росія також заявляла, що готова укласти новий контракт, але по європейському законодавству, виконання якого передбачало б розділення Нафтогау та ГТС. Такі численні взаємні вимоги сприяли тому, що переговори між двома країнами були дуже непростими і розтяглися на тривалий період.

Врешті Росія погоджувалась підписати новий контракт, але лише на один рік. Вона розраховувала у цей термін завершити будівництво «Північного потоку», за допомогою якого могла б постачати газ європейським споживачам в обхід України. А керівництво України вимагало термін контракту не менш, ніж на 10 років. Це б дозволило освоїти потужні вітчизняні запаси газу і з часом експортувати його в ЄС, заповнюючи свою ГТС. Крім цих основних вимог сторони були затиснуті й іншими складними обставинами, які змушували йти на поступки, що сприяло непередбачуваності результатів переговорного процесу.

Для Росії поряд з ризиком втрати панування на європейському ринку і вірогідного відкриття «Нафтогазом» нових арбітражних процесів, виникла загроза неможливості швидкої добудови «Північного потоку» через санкції США щодо компаній, які його будують. Виникла також загроза припинення будівництва через вимоги екологів щодо необхідності проведення підводних досліджень наслідків захоронення у Балтійському морі хімічної зброї та ядерних відходів, які російські військові здійснювали у 1990-ті роки. Для України додатковим примусом до невигідного вирішення газових проблем було їх включення до питань, які розглядалися на зустрічі у Нормандському форматі 09.12.19 р. Насправді там мали обговорюватися лише конкретні проблеми деокупації Донбасу. Але крім цих питань було заявлено, що розглядається можливість компенсації $3 млрд, які «Нафтогаз» виграв у «Газпрому» в Стокгольмському арбітражі. А за підсумками цього саміту оголосили, що Україна і Росія не домовилися щодо укладення з 1 січня 2020 р. нового договору про транзит російського газу до Європи.

Хоча деталі обговорення цих проблем під час саміту так і залишилися до кінця не висвітленими, було очевидно, що Росія вимагала на переговорах про транзит принизливих поступок від України, на які вона вперто не хотіла йти. По-перше, її примушували до прямих закупівель російського газу з визначенням їх обсягів. А по-друге, РФ виставляла необхідність відмови України не тільки від виграшних судових оскаржень, але й від майбутніх судових позовів. В іншому випадку безпека мирного населення та звільнення заручників були під великим питанням. На жаль це стосувалося і справи АМКУ. Тобто процедура завершення справи АМКУ була обставлена ще й політичними умовами.

В Парижі згоди з цих питань так і не досягли. Суперечки продовжувалися далі. Однак незабаром, вже за результатами конкретно газових переговорів, які 19-20 грудня відбулися в Берліні та в Мінську, ситуація змінилася. За результатами гарячих дискусій, відповідно до трьохсторонньої домовленості України, ЕС та Росії було підписано протокол, де зафіксовані наміри продовження транзиту газу й врегулювання взаємних вимог. Всі учасники зразу заявили про свою перемогу. Зокрема, міністр энергетики України О.Оржель запевнив, що досягнено домовленості про п’ятирічний контракт на транзит з можливістю пролонгації на 10 років. Він переконував, що тарифи на прокачку газу, а відповідно і сума, яку Україна буде отримувати від транзиту будуть вище діючих. Гарантовані обсяги прокачки на перші 5 років фіксуються на рівні 65 млрд куб м в перший рік, потім чотири роки по 40 млрд куб. м. (у 2019 р було 89,6 млрд куб. м.).

При цьому, як умову для поступок, погоджено, що в рамках Стокгольмського арбітражу «Газпром» сплатить «Нафтогазу» близько $2,9 млрд за недополучені доходи ГТС і сторони відкличуть свої арбітражні та судові позови. Це, зокрема, стосувалось і припинення поточних та можливих майбутніх вимог до Газпрому, які є наслідком рішення АМКУ щодо його зловживання монопольним становищем. Предбачено, навіть, зняття арештів на майно, яким мало бути забезпечено стягнення штрафних санкцій по цій справі. Тобто Україна тепер вже не має права вимагати виплати присуджених санкцій на $7,4 млрд. Потім почали заспокоювати громадськість тим, що по штрафу АМКУ в Україні і так вже стягнули все, що фізично можна було стягнути, забрали активи на десятки мільйонів доларів. А відбирати майно за кордоном надзвичайно складно, якщо взагалі реально. Та й мирова угода з Газпромом не передбачає повернення російській компанії її раніше конфіскованих за рішенням АМКУ активів, в Газпромі на це не претендують.

«Газпром» 27.12.19 р. перерахував «Нафтогазу» $2,92 млрд, а Кабмін України своїм розпорядженням у той же день схвалив проект Мирової угоди у справі за його позовом, яка розглядалась арбітражним трибуналом Комісії ООН з права міжнародної торгівлі та уповноважив міністра юстиції на її підписання. Тут можна тільки засвідчити, що унікальні умови, щоб дотиснути порушника залишились невикористаними. Компроміс щодо укладення транзитної угоди по газу було знайдено в межах таких пакетних домовленостей, які не вигідні іміджу АМКУ. Але він промовчав так, ніби взагалі не мав ніякого відношення до цих питань. Хоча суспільство очікувало в першу чергу саме його професійних роз’яснень по цій складній справі.

Важкі переговори завершилися у Відні 30.12.19 підписанням контракту. А в Мін’юсті України повідомили, що підписали мирову угоду щодо ініційованого російською компанією міжнародного арбітражу у справі АМК. Тут виникає питання, чому представники влади, які запевняли, що не відступляться від завершення такої успішної справи, пішли на такий компроміс і наскільки це відповідає вимогам законодавства. Щодо поступок у виграшній справі, то зрозуміло, що влада вирішила більш важливим, у відповідь на наполегливі вимоги «Газпрому», не допустити втрати транзиту і отримання прибутків, хоч і зменшених. Зацікавлені у позитивному вирішенні суперечок заявили, що це краще, ніж залишитися ні з чим. Тим більше, що остаточне вирішення всіх питань по справі АМКУ потребувало б ще певних зусиль.

Тепер наскільки це було законно. Процедури списання санкцій АМКУ через рішення Уряду в конкурентному законодавстві немає. По закону рішення органів Комітету може відмінити лише суд. Однак суди всіх інстанцій, до яких тривалий час звертався порушник, підтвердили законність оскаржуваного рішення. А очікуване рішення Арбітражного суду Торгової палати Стокгольму, очевидно, теж було б позитивним. Тільки комітету слід було б прикласти більше професійних зусиль задля перемоги. Однак складається враження, що вирішення цих питань переклали на Мінюст та МЗС. А роль голови АМКУ Юрія Терентьєва обмежилась тихою присутністю лише на завершальному етапі переговорів у Мінську. В усякому разі про його активну участь у цих подіях не зазначалося не тільки у засобах масової інформації, але й на сайті комітету. Там взагалі не було ніяких повідомлень про сумне завершення справи, у якій АМК приймав не останню участь.

Тому фахівцям зрозуміло, що Україна, знаходячись у виграшній позиції, пішла на значно більші поступки, ніж могла би піти. Винним за втрати можливих надходжень до Державного бюджету з часом, за бажанням вже нової влади, можуть визначити лише молодого міністра юстиції Д.Малюську, який очевидно через незнання конкурентного законодавства та відсутність бажання відстоювати свої права, таки підписав проект Мирової угоди у справі за позовом «Газпрому» до Міжнародного арбітражного трибуналу. Правда його на це своїм розпорядженням спрямував Кабмін України. Однак, хто ж може покарати колегіальний орган? Та ще й найвищого рівня. Питання риторичне….

Блог від: Зоя Борисенко