«Постогляд» ринків після концентрацій – різні проблеми антимонопольників США і України
01.08.2019   //   127 Переглядів

Автор публікації – колишня держуповноважена АМКУ Агія Загребельська.

Якщо конкурентне відомство схильне до безоглядного надання дозволів на злиття та поглинання, то в результаті можна дорегулюватись до того, що трапилось у авіаційній галузі Америки. Або ще гірше – до українського монополізму.

Чому у США вирішили законом регулювати ширину сидінь у літаках

У 2013 році у США за наслідком, в тому числі, злиттів та поглинань кілька десятків авіакомпаній перетворились у п’ять найбільших (ще кілька мали настільки незначну частку ринку, що не вважались конкурентами п’ятірки). Після того було знов надано дозвіл на злиття двох авіакомпаній з цієї п’ятірки: American Airlines и US Airways. Тобто авіаперевізників стало чотири.

Ніхто не знає, які збитки за наслідком таких транзакцій отримали споживачі, деякі експерти припускають, що це можуть бути мільярди доларів на рік. Але не це головне.

«Четвірка» настільки «захопилась» отриманням прибутків, що Конгрес США почав розгляд законопроект щодо федерального регулювання сидінь у літаках. Бо перевізники задля більшої кількості пасажирів зробили настільки малими крісла та місця для ніг, що це почало створювати проблему для здоров’я пасажирів.

Отже, унаслідок високого рівня концентрації ринку влада США вирішила регулювати якість послуг, замінивши законом конкуренцію, яка за наслідком череди злиттів та поглинань, не справляється зі своїм основним завданням – ринковим регулюванням якості.

В принципі, конкурентне відомство могло б справитись з цією проблемою, якби глибоко та всебічно вивчало наслідки злиттів та поглинань. Відомство в принципі робить це, проводячи так звані «постогляди» – аналіз ситуації на ринку після дозволених концентрацій.

Однак вже тривалий час відомство критикують за поверхневість підходів та заангажованість оцінки власної роботи. З огляду на вищеописаний приклад в авіагалузі цілком зрозуміло, що є вагомі підстави для критики підходу, коли відомство само контролює результати своєї діяльності.

Наслідком цих обставин став законопроект Merger Enforcement Improvement Act, розроблений сенатором Емі Клобушар як частина нового пакету економічних реформ демократів під назвою «Better Deal».

В антимонопольному напрямку він містить ідею, що заслуговує на увагу – постогляд найбільших злиттів та поглинань має проводитись державним органом, який повинен перебувати поза межами впливу конкурентного відомства. Цей орган має досліджувати ситуацію на ринку зі сплином певного строку після здійснення транзакції. У тому числі мають вивчатись ціни, вартість акцій компанії, підтримання конкурентного середовища, рівень заробітних плат, зайнятості, інновацій, формування нових бізнесів та життєздатність проданих активів внаслідок концентрації тощо, та порівнювати з даними до концентрації та з компаніями, які не були учасниками правочину.

Незалежний моніторинг результатів діяльності конкурентного відомства – це та сама щука, яка не дає дрімати карасю. А в Україні – саме така (навіть гірша) дрімотна ситуація, з якої американці почали шукати вихід.

Чому українські антимонопольники дозволяють концентрувати все підряд

Антимонопольний комітет України історично обрав «дозвільний вектор». Більша частина відомих монополістів хоч раз, але проходили через погодження АМКУ подібних транзакцій. Та Комітет надавав дозволи навіть у випадках, коли за результатом частка покупця на ринку ставала в десяток разів більшою за наступного конкурента.

Призначений у 2015 році склад АМКУ також не наважився змінити цей вектор. І за чотири роки жодна транзакція не була заборонена з підстав монополізації ринку, та жоден з дозволів не було надано із зобов’язаннями продажу частини активів.

Такий підхід АМКУ має низку причин.

Політична залежність. Великий бізнес, транзакції якого потраплять у зону ризику, мають вплив на  виборців, інвесторів та політиків. У свою чергу політики мають вплив на персональний склад Антимонопольного комітету і міряють справедливість того чи іншого рішення власними поглядами на вектор розвитку країни та політичними рейтингами, а не конкуренцією.

Економічні. Учасники концентрації рахують у грошах кожен день розгляду Комітетом транзакції. Та навіть за відсутності реальних втрат та збитків, вони зможуть їх продемонструвати. І зробити їх аргументом для «політичних» проблем.

Юридичні. Концентрація може бути заборонена, або дозвіл обумовлено зобов’язаннями щодо продажу активів, якщо існує загроза монополізації ринку в результаті. У зв’язку з чим АМКУ повинен проаналізувати не тільки фактичну ситуацію, а й зробити прогноз на майбутнє. А поряд з прогнозами завжди будуть залишатись знаки питання.

Безвідповідальність. В Україні не існує системи постоцінки ефективності роботи цього дозвільного інструменту. Рішення про концентрацію не скасовуються з часом, оскільки така непередбачуваність держави може негативно вплинути на інвестиції в країну. А іншу систему досі не запроваджено. Відповідно, навіть якщо АМКУ помилився, надавши дозвіл, навряд чи хтось колись це встановить.

Відсутність запиту суспільства. Більшість громадян не розуміє значення антимонопольної інституції. А сам Комітет не сприймають як незалежний від політиків орган. Тільки в останні роки АМКУ почав користуватись мінімальною довірою, і то більше завдяки тендерній колегії. Відповідно, суспільство не просто «не тисне» на АМКУ в цьому напрямку, а ще й може зайняти сторону учасників концентрації, враховуючи наявність у останніх більшої кількості ресурсів для формування суспільної думки.

Залежність. Заполітизована процедура призначення та звільнення державних уповноважених робить комітет залежним від політиків, які можуть впливати на такі кадрові питання.

Корупція та регуляторне захоплення. Або банальний підкуп та робота на монополістів.

Рецепти лікування «нерішучості» АМКУ містяться в самих причинах

Перш за все, це повинно бути добре спроектоване конкурентне відомство, яке завдяки своїй кадровій та фінансовій незалежності, фаховості працівників та рівню довіри суспільства до керівників, буде здатне ефективно подолати зазначені виклики.

Друге, це необхідність запровадження механізму постаналізу змін на ринках, на яких відбувалась концентрація, та отримання висновків щодо наслідків, до яких вона призвела.

Третє. Закріплення випадків, за яких тягар доведення перекладається на учасників концентрації.

Що буде, якщо цього не буде зроблено найближчим часом?

Ми будемо продовжувати боротись не з причинами, а з наслідками. Знов стрибати по одних і тих самих граблях, сподіваючись отримати інший результат.

На певному етапі рівень концентрації окремих ринків буде (а в деяких випадках вже є) таким, що навіть зобов’язання продати певні активи не будуть ефективними. Адже вплив компаній на ринку може бути настільки суттєвим, щоб жодна інша не мала бажання інвестувати в такий бізнес, отримуючи статус конкурента. Або продаж буде організований таким чином, що зі сплином певного часу учасник буде викуповувати цей актив в іншій формі та в стані банкрутства.

Зазначене може призвести до того, що єдиним інструментом, що зможе хоч якось захистити споживачів, та створити мінімальні умови для вступу нових учасників на ринку, буде державне регулювання. Навряд чи останнє здатне принести позитивні ефекти, адже завдяки забюрократизованим процедурам, ускладненню внутрішніх процесів функціонування ринків та не завжди високому фаховому рівню державного апарату, це буде більше схоже на лікування хвороби простроченими ліками. Регулювати ширину сидінь у літаках повинна вільна конкуренція, а не закон. І щоб конкурентне відомство не почивало на лаврах, США вже шукають вихід з цієї ситуації. А в Україні знову і знову протягом десятків років змінюють обличчя, залишаючи незмінними правила гри.

Блог від: Агія Загребельська