Азбука від Єжеля: «Аз глаголь, добро єсть»
29.08.2011   //   13 Переглядів

Тут, може хто не  знає: міністр оборони Єжель третій місяць збирає гроші. На корвет. Грошей треба всього нічого – 200 млн євро. Але у самого Єжеля таких грошей нема. Принаймні він так каже.

Тому сам міністр здав тільки одну свою зарплату, а за рештою суми подався жебрати до людей. Але не просто так жебрати, а так би мовити одухотворено: ну, там «Вітчизна, діди-прадіди, соборність-невимирущість», і всілякий інший «ленін-партія-комсомол». Коротше –здавайте гроші.

А народ, падлюка, не несе. За 3 місяці назбирали 140 000 грн. Та й те – 100 тисяч дали дві неназвані фірми, певно друзі, а 23 – відкраяли від своєї зарплати військові моряки. Воно, звичайно, добре, що наші моряки такі свідомі. Одна  проблема – мало їх. От якби Єжель був ще одночасно міністром митників, пожежників і санітарних лікарів – тоді  би  свідомих людей в Україні стало набагато більше.

Але нема такого щастя. Тому Єжелю доводиться гордитись, що 5 грн здала харківська другокласниця і ще якусь таємничу суму ( певно, ще меншу) – 82-річна пенсіонерка. Коротше «всьо пропало». Бо з такими темпами гроші можна буде назбирати приблизно через 3500 років.

І головне міністр не може в’їхати, чого люди стали такі жадібні. Він же не ноу-хау запропонував, а перевірену часом, відкатану схему. 100 років тому в імперській Росії народ так затято здавав гроші, що вистачило на 23 кораблі, і ще на літаки трохи лишилось.

Міністр як міг надавив на патріотизм майбутніх жертводавців прикладами з історії: «У 1906-1910 рр. саме українці на чолі з князем Левом Кочубеєм стали ініціаторами патріотичного руху з побудови бойових кораблів за народні кошти».  Не помогло ні фіга.

Та й не могло допомогти. Бо, по-перше, коли Кочубей кидав заклик, то разом із закликом він здав 10 000 рублів ( 1 рубль – 4 кг м’яса), а не зарплату статського радника. Так що треба було принаймні для зачину Єжелю попросити свого знайомого депутата Іванющенка або ще кого подібного.

Але головна суть навіть не в тому. Основне в цьому ділі – філософія. Бо в який момент патріотизм народний сягає вищої міри свого розвитку ( себто, коли людина починає жертвувати гроші)? Тоді, коли чоловік дуже злий. Оце здам, – думає,- карбованця – і зразу «згинуть наші воріженьки». Ну, чи там – у сусіда корова здохне ( це вже, правда, регіональний патріотизм).

А сто років тому піддані імператорської величності буле дуже злі. Бо саме перед тим маленькі і неоковирні японці потопили всі російські кораблі. При чому топили так красиво, що про ті часи більше книг написано, ніж тих кораблів було.

Тому нормальна реакція загадкової російської душі: «наваляти япошкам». А як наваляєш без кораблів? Довелось скидатись. Щоб погамувати душевні пориви.

Ясна річ, тут виникає закономірне питання: а що – українці не злі? Та злі як оси. Тільки-от японці українцям – по барабану. Та й усі інші народності, зрештою – також. Від того злість наших посполитих концентрується в промінь гніву, як правило, відносно ворогів внутрішніх.

І от тут  міністр міг би й використати філософське устремління українців для отримання матеріальних благ. Єжелю ж головне не корабель побудувати , а показати ієрархам, що «суботник пройшов удачно».

Тому блага треба збирати на іншу благородну ціль. Наприклад, на велику гільйотину, на якій будуть відрубувати руки казнокрадам. Гарну таку – позолочену, можна навіть із патріотичною назвою. «Посмішка Мамая», наприклад.

Грошей гарантовано зберуть більше. І газети задурно напишуть. А побічним ефектом будівництва може стати більш дбайливе чиновників до свого здоров’я. От, скажімо, приблизно у вересні армія буде просити у  бюджету 200 млн грн. на харчування солдат. Щоб завершити схему, за якою ці гроші перекладуть у приватну кишеню. І таки випросить, і таки перекладе. А стояв би «Мамай» на Подолі, уже би можна було почати корвет будувати. Або авіаносець.

Блог від: Олексій Шалайський